Однією з найвідоміших цитат Г. Сковороди є славнозвісна: «Світ ловив мене, але так і не спіймав», яка, судячи з усього, була не тільки констатацією успішної стратегії вислизання за життя філософа, а й висловлювала певну переконаність на майбутнє (що так само, як «спіймання», не було реалізовано за життя Г. Сковороди, воно залишатиметься таким же нездійсненним і в майбутньому). Таким чином, роблячи з Г. Сковороди предмет розвідки, ми тим самим впадаємо в подвійний гріх. По-перше, гріх гордині, який полягає в тому, що ми вважаємо себе здатними зробити те, чого не зміг зробити «цілий світ». А по-друге, гріх неповаги, оскільки якщо сам Г. Сковорода так прагнув залишатись неспійманим, то на яких підставах ми привласнюємо собі право вставляти його до тієї чи іншої класифікаційної моделі? Понад 270 років пройшло з тих пір, як думки Сковороди почали самостійне життя серед українців земляків.
Навряд чи хто-небудь із діячів української культури, окрім хіба Тараса Шевченка, упродовж ХІХ – ХХ століть привертав до себе таку пильну увагу світу, як мандрівний слобожанський поет і філософ Григорій Сковорода (1722–1794). Про життя та творчість Сковороди написано сотні історико-філософських, богословських, літературознавчих, лінгвістичних, педагогічних, музикознавчих та інших розвідок, його твори видавалися багато разів не лише в оригіналі, але й у численних перекладах, а сам він став знаковою фігурою для цілого грона блискучих письменників та інтелектуалістів: досить пригадати бодай Тараса Шевченка, Івана Франка, Олександра Потебню, Миколу Сумцова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Миколу Зерова, Миколу Хвильового, Павла Тичину, Івана Мірчука, Дмитра Чижевського, Юрія Шевельова, Ришарда Лужного, Богдана Гаврилишина, Роланда Піча, Івана Павла ІІ чи Пауло Коельо.
У працях присвячених Сковороді його називали то “українським Сократом”, то “українським Жан-Жаком Руссо”, то “українським Франциском Асизьким”, розглядали як носія “космічної свідомості” і як “апостола раціоналізму”, як найяскравішого представника “емблематичного стилю в містичній літературі Нового часу”, як “найбільшого після перших отців Церкви християнського філософа світу” і як чоловіка, що втілив у собі всі риси українського народу та протоптав “питомо східнослов’янську стежину осягнення реальності”. Ці присуди перетворюють нашого філософа на своєрідний символ української культури від давнини до сьогодні.
“Сковорода, – як стверджував один з найвидатніших українських інтелектуалів ХХ століття Дмитро Чижевський, – є останнім представником українського духовного бароко, з другого боку, він – український "передромантик": але бароко та романтика – саме ті періоди духовної історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток. Отож, Сковорода стоїть у центрі української духовної історії...”. Роздумуючи про місце та роль Сковороди в українській культурній традиції, варто пам’ятати, що його творчість – то “остання розкішна квітка старого життя, світогляду українського народу, його старого письменства, колишньої могилянської школи”. Так чи так, закоріненість Сковороди в старожитній українській духовній культурі не підлягає ані найменшому сумніву. Скажімо, засадниче сковородинське поняття “сродність” дуже складно зрозуміти поза “горизонтом сподівань” (Erwartungshorizont) українського барокового богомислення, адже сама сковородинська ідея людських “разнопутій” розгортається в річищі української еклезіології XVII–XVIII століть, а славетний “парадокс "нерівної рівності"” постає на ґрунті питомих для Атанасія Кальнофойського, Лазаря Барановича, Йоаникія Ґалятовського, Стефана Яворського та інших українських барокових письменників розважань щодо Церкви як містичного Христового Тіла. Те саме можна сказати й про коло найулюбленіших сковородинських образів (“море”, “берег”, “дзеркало”, “світ-театр” тощо). Усі вони мають за власне джерело щонайперше “скарбницю” сталих виражальних засобів українського літературного бароко.
А з другого боку, Сковорода справив потужний вплив на новітню українську культуру. Уже зачинатель нашого новітнього письменства Іван Котляревський дивився на життя “оком сковородинця”, належав, за до “учнів Сковороди”. Коли у фіналі «Наталки Полтавки» пан Возний на прізвище Тетерваковський (той самий, що в першій дії співав пісню «Всякому городу нрав і права») таки не став чинити зла, пригадавши, що він “от рожденія…расположен к добрим ділам”, а Микола та Виборний вихваляють усіх полтавців як добродіїв, тут виразно вчувається головна ідея «Убогого Жайворонка» Сковороди – “сродність” української людини до добра. Творчість Сковороди справила помітний вплив також на Тараса Шевченка. Шевченко добре знав сковородинські псальми, а також листи філософа, оприлюднені на сторінках «Украинского вестника». Зважмо й на те, що серед Шевченкових знайомих були Платон Лукашевич, син друга Сковороди Якима Лукашевича, та Олексій Капніст – син Василя Капніста.
Інтерес до Сковороди не згасає й у другій половині ХІХ століття в час плаского позитивізму, обтяжений на Сході Європи суспільним радикалізмом, а в Україні небаченим досі національним занепадом. Так, на початку 1860-х років Микола Костомаров завзято обороняв Сковороду від нігілістичних кпинів Всеволода Крестовського; перегодом з’являється трохи загадкова стаття про Сковороду в славетному Лярусовому словникові та перша згадка про нього як про “козака й дивовижного християнського філософа та поета” в американській пресі. А головне – від часу створення Харківського історико-філологічного товариства (1877) сковородинська тематика посідає помітне місце в науковій діяльності його членів: Олександра Потебні (Потебня у своїх лекціях любив покликатися на Сковороду, та і його самого харківці називали іноді “другим Сковородою”), Миколи Сумцова, Дмитра Багалія, Олександри Єфименко, Амфіяна Лебедєва й інших. Власне кажучи, коли 1894 року в Харкові завдяки подвижницьким зусиллям Дмитра Багалія та заходам Харківського історико-філологічного товариства було видано сковородинські твори (сьомий том «Збірника Харківського історико-філологічного товариства»), філософ немовби воскрес у соту річницю смерті. Відтоді інтерес до Сковороди стрімко зростає, поступово перетворюючись на один з магістральних напрямків української гуманістики та помітну галузку славістичних студій у всьому світі.
З-поміж праць про Сковороду, які з’явилися на початку ХХ століття, важливе значення мають публікації Дмитра Багалія, Павла Житецького, Амфіяна Лебедєва, Володимира Перетця, Миколи Петрова, Софії Русової, Миколи Сумцова, Андрія Товкачевського, Івана Франка. Варто зазначити, що вже десь від 1910-х років ім’я Сковороди починає все частіше зринати й у публікаціях на Заході. Так, Марія Безобразова друкує чималу статтю про нашого філософа на сторінках «Archiv für Geschichte der Philosophie», про нього згадують у своїх книгах Юзеф Третяк, Томаш Масарик та інші.
“Сковородинство” було також надзвичайно важливим складником культури українського національного Відродження початку ХХ століття. Під буремну пору воєн та революцій, коли, по слову Гната Хоткевича, часом складалося враження, ніби “не зосталося вже нічого святого – ні Бога, ні любові, ні честі, ні науки”, про незникомість “істинного чоловіка” в українській людині свідчила її “душевна потреба згадати Сковороду”. Тож українське “необароко” 1920-х років було інспіроване на значну міру саме ідеями Сковороди. Недаром найталановитіший тогочасний поет Павло Тичина присвячує Сковороді книгу «Замість сонетів і октав» (1920) та розпочинає роботу над поемою-симфонією «Сковорода», яка за своїм направду грандіозним задумом мала би стати “українським «Фавстом» ХХ століття”, а наша гуманістика збагачується цілою низкою присвячених Сковороді ґрунтовних праць. Першенство з-поміж них, поза сумнівом, посідає книга Дмитра Багалія «Український мандрований філософ Гр. Сав. Сковорода» (Харків, 1926), що її Віктор Петров одразу ж охрестив “енциклопедією сковородознавства”. Окрім неї, досі не втратили свого наукового значення книги «Григорій Сковорода, його життя і твори» Григорія Коваленка (Полтава, 1919), «Григорій Савич Сковорода. (Український філософ). Короткий його життєпис і вибрані місця з творів та листів» Гната Хоткевича (Харків, 1920) та ін. Чимало вартісних праць про Сковороду виходить із-під пера українських учених також в інших країнах: студії Івана Мірчука, Домета Олянчина, В’ячеслава Заїкина та Дмитра Чижевського, котрий уже наприкінці 1920-х років заживе собі слави найглибшого й найавторитетнішого інтерпретатора Сковороди. З ім’ям цього “універсального славіста” пов’язані й наступні сторінки української академічної сковородіяни, зокрема розвиток сковородинських студій на Заході впродовж 1930–40-х років, коли наслідком комуністичного терору та воєнного лихоліття українська гуманістика зазнала непоправних втрат – більшість розвідок про Сковороду з’являлося тоді на чужині й чужими мовами.
Чижевський присвятив Сковороді близько п’яти десятків праць, з-поміж яких слід згадати передовсім спеціальні розділи книжок «Філософія на Україні (спроба історіографії)» (Прага, 1926), «Нариси з історії філософії на Україні» (Прага, 1931), другу частину нарисів «Український літературний барок» (Прага, 1942), цикл статей «Сковородинські студії» на сторінках часопису «Zeitschrift für slavische Philоlоgie» та фундаментальну монографію «Філософія Г. С. Сковороди», оприлюднену у Варшаві 1934 року (німецькомовна версія книжки з’явиться в Мюнхені аж через сорок років по тому заходами Українського Наукового Інституту Гарвардського університету). На багатющому джерельному матеріалі Чижевський досліджує тут засади сковородинської метафізики, антропології, гносеології, етики, править про місце та роль Сковороди в європейській мисленнєвій традиції від давнини до сьогодні. Універсалії та образи українського філософа яскраво увиразнені на тлі античного платонізму й неоплатонізму, патристики, середньовічної та новочасної (передовсім німецької) містики. Деякі тези, що їх уперше висунув і обґрунтував саме Чижевський, як-от думка про те, що творчість Сковороди є “коментарем” до Святого Письма, що вона посутньо пов’язана з містичною традицією, а найвиразнішими примітами сковородинського “барокового стилю” є антитетичність та символізм, з часом перетворилися на усталені сюжети західної академічної сковородіяни. Недаром видана 1994 року Канадським Інститутом Українських Студій збірка «Григорій Савич Сковорода. Антологія критичних статей», яка є, певно, найвагомішим здобутком західного сковородознавства кінця ХХ століття присвячена пам’яті Дмитра Чижевського.
Відлунням українського “сковородинства” став інтерес до Сковороди у світі – уже впродовж 1920–30-х років праці про Сковороду починають доволі рясно з’являтися в Італії, Німеччині, Польщі, Франції, Чехії, Румунії. Наприклад, своє переднє слово до румунського перекладу нарису Александру Хашдеу «Григорій Варсава Сковорода» Еміль Ґріґораш розпочав був так: “Торік я довідався від одного приятеля, що в берґсонівській Сорбонні читаються лекції про українського філософа-містика Сковороду”. Утім, більше-менше сталим інтерес до Сковороди на Заході починає бути тільки десь від середини 1960-х років. Це красномовно засвідчує поява цілої низки присвячених Сковороді дисертацій, збірників сковородинських матеріалів, перекладів творів нашого філософа англійською, італійською, чеською та іншими мовами. Годі навіть перерахувати всі ті наукові видання, на сторінках яких можна надибати публікації про Сковороду.
Ідеї Сковороди відігравали важливу роль і в українській культурі 1950–80-х років. Принаймні, мабуть, найбільш яскравий тогочасний її прояв – духовний та культурно-політичний “резистанс” українських “шістдесятників” – був закорінений саме в сковородинському “філософсько-антропологічному світовідчуванні”. Під ту пору українські вчені, здебільшого всупереч панівним ідеологічним настановам, зробили важливий внесок у справу вивчення життя та творчості Сковороди. Серед важливих здобутків тогочасної академічної сковородіяни слід назвати віднайдення та публікацію двох раніше невідомих діалогів Сковороди, численні джерельні матеріали, оприлюднені Павлом Поповим, книги Леоніда Махновця «Григорій Сковорода. Біографія» (Київ, 1972), Анастасії Ніженець «На зламі двох світів. Розвідка про Г.С. Сковороду і Харківський колегіум» та ін. У 1961 році з’явилася й перша повна збірка сковородинських творів, а 1973 року в київському видавництві «Наукова думка» побачив світ двотомовик «Григорій Сковорода. Повне зібрання творів» – досі найліпше академічне видання творів нашого філософа.
Утім, справжній “сковородинський бум” українська гуманістика переживає від початку 1990-х років, за часів Незалежності. Небачена доти злива сковородинських студій, віддзеркалюючи стрімке зростання інтересу до української культури та зміну самого її статусу, засвідчувала також центральне місце Сковороди в українській традиції від давнини до сьогодні. Тож не дивно, що з 1600 сковородинських розвідок, які з’явилися тільки за перші десять років Незалежності (не беручи під увагу художніх творів, газетних публікацій, інформації, вміщеної на сторінках численних хрестоматій, підручників для середньої школи тощо), левова частка (понад 90%) з’явилася в Україні. Так само доволі жвавими є й сьогочасні студії над Сковородою в Європі та Америці. Значна кількість сковородинських студій, які з’явилися у світі українською, англійською, вірменською, грузинською, італійською, німецькою, польською, португальською, російською, румунською, сербською, словацькою, угорською, французькою, чеською та іншими мовами, робить наше знання про філософа все більш глибоким, достотним і багатогранним.
Щоправда, на сьогодні різні ділянки академічної сковородіяни опрацьовані далеко не однаково. Скажімо, попри те, що Сковороду заведено називати “високого рівня богословом”, з’ясування його теологічних поглядів не пішло далі “пролегоменів”. Принаймні, найґрунтовніша розвідка на цю тему, оприлюднена наприкінці ХХ століття, має назву «Вступ до богословської науки Григорія Сковороди». Особливо пильної уваги потребує сковородинська христологія (наука про “внутрішню людину” та “дві природи”), еклезіологія (“сродність”, “горній Єрусалим”), а надто – біблійна герменевтика. Цю проблематику, очевидно, варто розглядати найперше шляхом ретельного порівняння творів Сковороди з писаннями його улюблених авторів: Філона, Климента Олександрійського, Орігена, Ніла Синайського, Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника, Аврелія Авґустина та інших, – враховуючи при тому “горизонт сподівань” українського богослів’я XVII–XVIII століть. Так само пильної уваги потребує й велике коло питань, пов’язаних з мовою Сковороди. Хоча мову творів Сковороди вивчали такі непересічні лінгвісти, як Петро Бузук, Вєслав Вітковський, Федот Жилко, Михайло Жовтобрюх, Микола Наконечний, Олекса Синявський, Василь Чапленко, Юрій Шевельов, сковородинська lingua mixta й надалі залишається загадковою. На те є кілька причин:
- По-перше, українська книжна мова часів бароко взагалі вивчена явно недостатньо.
- По-друге, досі бракує словника мови Сковороди та конкорданції україномовних і латиномовних творів письменника.
- По-третє, жодне з дотеперішніх академічних видань Сковороди не є бездоганним під текстологічним оглядом, зокрема, не подає наявної в автографах діакритики.
Тим часом Дмитро Чижевський на підставі аналізу лише одного приступного йому фрагмента тексту Сковороди з належними діакритичними знаками зробив висновок, що філософ послуговувався “українською системою наголосів”. Так чи так, але найвизначніший український мовознавець ХХ століття Юрій Шевельов змушений був назвати свою чималу розвідку про мову Сковороди “пролегоменами” («Пролегомени до вивчення мови та стилю Сковороди»). Одним із магістральних напрямків академічної сковородіяни ближчим часом має бути також з’ясування питомих джерел сковородинської поезії, філософії та богослів’я. Ясна річ, що ці студії залежать від загального стану української медієвістики. Чим швидше буде видано й опрацьовано багатющу спадщину вітчизняного богословсько-полемічного письменства, курси поетики, риторики, філософії та богослів’я професорів Києво-Могилянської академії чи Харківського колегіуму, велетенський корпус української агіографії, барокової поезії, проповідницької літератури, чим швидше з’являться ґрунтовні розвідки про Йоасафа Горленка, Мануйла Козачинського, Георгія Кониського, Варлаама Лащевського, Теофана Прокоповича, Симона Тодорського та інших визначних українських барокових письменників, тим більшими будуть наші здобутки в з’ясуванні питомих джерел творчості Григорія Сковороди – останнього видатного барокового мислителя в Україні, а може, і в цілій Європі.
Неабияку вагу має також вивчення впливу Сковороди на подальшу українську культуру, зокрема на українську романтичну філософію (Харківська школа романтиків, Кирило-Методіївське братство, Микола Гоголь), українську філософську думку доби позитивізму (лінгвістична філософія Олександра Потебні, етнофілософія Миколи Сумцова, християнський платонізм Памфіла Юркевича), на культуру українського Ренесансу 1920-х років (тогочасна література, теорія пізнання, етика, психологія). Так само заслуговують на пильну увагу питання щодо зв’язку Сковороди з центрально- та західноєвропейською літературною і філософською традицією XVI–XVIII століть (закордонна мандрівка Сковороди та її наслідки для світогляду філософа, коло знаних Сковородою сучасних європейських філософів та письменників, Сковорода й німецька протестантська думка XVIII століття, Сковорода й французьке лібертинство, Сковорода й західна новолатинська література, Сковорода й польське барокове письменство тощо).
Коли брати під увагу вихід науки Сковороди за рамки власне української традиції, то варто поставити на, мовити б, реалістичний ґрунт питання про стосунок Сковороди до масонства, а також докладно простудіювати рецепцію Сковороди в італійській, німецькій, польській, румунській, французькій, чеській, американській та інших традиціях.
